Доброго дня Вам, шановна Марино Павленко!
З найкращими побажаннями звертається до Вас маленька шанувальниця.
Живу я у невеличкому селі Правдівка, що у Хмельницькій області. Навчаюсь у 5 класі. Хочу поділитися своїми враженнями від прочитаної Вашої книги «Чи шкідливо ходити покрівлями гаражів?» Назва − інтригуюча. А хіба таке можливе? Захотілось знайти відповідь на це питання. Повість прочитала швидко. Мене захопила ваша історія про двох маленьких диваків Ромчика і Ганнусю Сойченків. Розповідь ведеться від імені їх вчителя Дарини Іванівни. Саме їй довіряють діти свої думки і таємниці. Ромчик зізнається,що його батько алкоголік, але говорить це так, наче, в тата кашель, а мати працює зранку до ночі на двох роботах, щоб прогудувати сім’ю. Діти ж тим часом роблять будь-що і гуляють будь-де, «аби лиш побути в звичайній гармонії з природою». Вони не поспішають повертатися до незатишної квартири, у якій холодна горохова каша на плиті й нетверезий батько серед купи порожніх пляшок . Непривабливе видовище! Мабуть, і вранці вони швидко покидають помешкання, бо приходять до школи найшвидше, не завжди чисті й охайні. Вражає те, що у братика і сестрички один на двох комплект олівців, одна книжка, бо мама не може купити обом. Як би мені хотілось їм хоч чим-небудь зарадити. Ромчик старший за Ганнусю на рік. Він завжди серйозний, діловий і практичний. Гарно малює і пише вірші. А його сестричка дуже добра, жива і весела дівчинка. Тільки товаришувати з нею ніхто не хоче. Тому і живе вона у своєму вигаданому світі, «бурмоче історійки в перемішку з пісеньками та розсудливими запитаннями щодо чергової знахідки. Я помітила, що яскраве дитяче життя,з витівками та фантазіями, нецікаве дорослим, бо вони занурені у свої турботи і справи. Але все ж таки Ромчик і Ганнуся в усьому більше знаходять радощів, ніж прикрощів. Ними вони вміють так жваво і щиро поділитися, що стає дивно і легко на серці. Навіть їхня вчителька ловить себе на думці, що після п’ятнадцяти хвилинної розмови з ними, наче « побувала в семирічному віці з такими ж наївними й утішними історіями». І робить для себе висновок, що «усі дорослі клопоти , яка то, зрештою марниця. Супроти таких-от дитячих турбот малих шалапутників». Їх цікавить усе. Будь-яка знахідка має своє призначення: пластиковою пляшкою можна щось полити, скляна банка − житло для рослини, «усі години знають», бо знайшли «справжнісінького годинника»! А розповідь Дарини Іванівни про археологічні розкопки так захопила, що діти навіть відвели у сараї місце, де складають знайдений старий посуд і залізяччя. Вони мріють знайти золото у селі Громи, « аби мамі не довелося між двома роботами розриватися». А вона ж їх так любить, піклується про них, пишається ними. У щоденних клопотах знаходить хвилинку, щоб навідатись до школи, накрутити вухо Ромчиковому кривдникові, розпитати про успіхи своїх пустунів, вибачливо повернути якусь річ, «ненароком» прихоплену з чиєїсь парти Ганнусею . Учителя захоплює така турбота про дітей, але і непокоїть те, що від кишенькових крадіжок та випрошування грошей у перехожих, можливо, їх ще порятують мамині казки і любов, але де певність, що не підуть вони «татусевою» стежкою? Від батька вони не отримували ні ласки, ні тепла, ні турботи. Тому вони полегшено зітхнули і навіть «зраділи», коли він помер. Тепер ніхто їх не кривдитиме, не виганятиме з дому. Разом зі своєю матір’ю вони прямуватимуть до свого майбутнього, до своєї “вершини», по дорозі, де ніхто не стає на заваді - йдуть покрівлею гаражів.
Шановна авторко, я із задоволенням прочитала Вашу повість. Читати її було легко, бо написана вона простою «живою» мовою. Поринути у світ мрійників допомогли й ілюстрації художниці Яни Гавриш. Дякую Вам за те, що навчили мене попри всі негаразди, дитячі і дорослі проблеми, бачити прекрасне і радіти життю. Бажаю Вам успіхів і наснаги у Вашій нелегкій праці. Пишіть. Я з нетерпінням чекатиму нових книг.
Живу я у невеличкому селі Правдівка, що у Хмельницькій області. Навчаюсь у 5 класі. Хочу поділитися своїми враженнями від прочитаної Вашої книги «Чи шкідливо ходити покрівлями гаражів?» Назва − інтригуюча. А хіба таке можливе? Захотілось знайти відповідь на це питання. Повість прочитала швидко. Мене захопила ваша історія про двох маленьких диваків Ромчика і Ганнусю Сойченків. Розповідь ведеться від імені їх вчителя Дарини Іванівни. Саме їй довіряють діти свої думки і таємниці. Ромчик зізнається,що його батько алкоголік, але говорить це так, наче, в тата кашель, а мати працює зранку до ночі на двох роботах, щоб прогудувати сім’ю. Діти ж тим часом роблять будь-що і гуляють будь-де, «аби лиш побути в звичайній гармонії з природою». Вони не поспішають повертатися до незатишної квартири, у якій холодна горохова каша на плиті й нетверезий батько серед купи порожніх пляшок . Непривабливе видовище! Мабуть, і вранці вони швидко покидають помешкання, бо приходять до школи найшвидше, не завжди чисті й охайні. Вражає те, що у братика і сестрички один на двох комплект олівців, одна книжка, бо мама не може купити обом. Як би мені хотілось їм хоч чим-небудь зарадити. Ромчик старший за Ганнусю на рік. Він завжди серйозний, діловий і практичний. Гарно малює і пише вірші. А його сестричка дуже добра, жива і весела дівчинка. Тільки товаришувати з нею ніхто не хоче. Тому і живе вона у своєму вигаданому світі, «бурмоче історійки в перемішку з пісеньками та розсудливими запитаннями щодо чергової знахідки. Я помітила, що яскраве дитяче життя,з витівками та фантазіями, нецікаве дорослим, бо вони занурені у свої турботи і справи. Але все ж таки Ромчик і Ганнуся в усьому більше знаходять радощів, ніж прикрощів. Ними вони вміють так жваво і щиро поділитися, що стає дивно і легко на серці. Навіть їхня вчителька ловить себе на думці, що після п’ятнадцяти хвилинної розмови з ними, наче « побувала в семирічному віці з такими ж наївними й утішними історіями». І робить для себе висновок, що «усі дорослі клопоти , яка то, зрештою марниця. Супроти таких-от дитячих турбот малих шалапутників». Їх цікавить усе. Будь-яка знахідка має своє призначення: пластиковою пляшкою можна щось полити, скляна банка − житло для рослини, «усі години знають», бо знайшли «справжнісінького годинника»! А розповідь Дарини Іванівни про археологічні розкопки так захопила, що діти навіть відвели у сараї місце, де складають знайдений старий посуд і залізяччя. Вони мріють знайти золото у селі Громи, « аби мамі не довелося між двома роботами розриватися». А вона ж їх так любить, піклується про них, пишається ними. У щоденних клопотах знаходить хвилинку, щоб навідатись до школи, накрутити вухо Ромчиковому кривдникові, розпитати про успіхи своїх пустунів, вибачливо повернути якусь річ, «ненароком» прихоплену з чиєїсь парти Ганнусею . Учителя захоплює така турбота про дітей, але і непокоїть те, що від кишенькових крадіжок та випрошування грошей у перехожих, можливо, їх ще порятують мамині казки і любов, але де певність, що не підуть вони «татусевою» стежкою? Від батька вони не отримували ні ласки, ні тепла, ні турботи. Тому вони полегшено зітхнули і навіть «зраділи», коли він помер. Тепер ніхто їх не кривдитиме, не виганятиме з дому. Разом зі своєю матір’ю вони прямуватимуть до свого майбутнього, до своєї “вершини», по дорозі, де ніхто не стає на заваді - йдуть покрівлею гаражів.
Шановна авторко, я із задоволенням прочитала Вашу повість. Читати її було легко, бо написана вона простою «живою» мовою. Поринути у світ мрійників допомогли й ілюстрації художниці Яни Гавриш. Дякую Вам за те, що навчили мене попри всі негаразди, дитячі і дорослі проблеми, бачити прекрасне і радіти життю. Бажаю Вам успіхів і наснаги у Вашій нелегкій праці. Пишіть. Я з нетерпінням чекатиму нових книг.
З повагою до Вас Ю.Паюк
Немає коментарів:
Дописати коментар