Останній букет

     Є у нашій родині традиція. Щороку 9 Травня ми ходимо до дідуся. Привітавши його з найзначнішим у його житті святом, усі разом — тато з мамою, молодша сестра і я йдемо на дніпрові схили. Там підходимо до древнього, трохи струхлявілого дуба і дідусь кладе на його кострубате коріння квіти. Обов'язково тюльпани. Мама з татом цієї миті обмінюються багатозначними поглядами. А ми з сестрою... Як нам хотілося дізнатися, що із цим щорічним букетом пов'язано!
     Моя сестричка поцікавилась, чому в дідуся сльози на очах. Дідусь з болем в серці почав пригадувати. Було це все так...
   Той прекрасний травневий ранок вирізнявся прохолодою. Росинки, наче перли, вмивали ще неприм'яту траву. Узбережжя вкривав вранішній туман. Річка прокидалася від нічного сну. Над небосхилом з'явилися перші несміливі промені сонця. Вони почали розганяти туман над водою, переливатися оксамитом у шовковій траві, пробиваючись поміж гіллям дерев. Молодий дубок, що виріс неподалік стежки стояв гордовито і самотньо. Я не знав, що саме це деревце стане свідком трагічних подій.
     ...Був 1943 рік. Весна видалася ранньою й теплою. Медчастина розташувалась на березі Дніпра. Того травневого дня я прийшов в медчастину з букетом тюльпанів і привітав Олечку з двадцятиліттям. Часу на довгі розмови у нас не було. Санінструктор залишилася з пораненими , а ми з товаришем пішли в розвідку. Тихенько, прокрадаючись крізь чагарники, випадково натрапили на німецький табір. Ми причаїлись і прислухались до їхньої розмови. Вороги збирались переправлятись через Дніпро саме в тому місці, де був розташований медсанбат. Нам потрібно було негайно повертатись назад. Один хибний рух напарника — і все пропало. Нас помітили. Ми бігли щодуху в протилежну сторону , щоб відвести ворога у глиб лісу. Здавалось, ми від них відірвались. Пролунала автоматна черга. Остап зойкнув і спіткнувся. Коли я підбіг до нього, він прихилився спиною до дерева і важко дихав, гімнастерка набрякла кров'ю. Далі він іти не міг. Я залишив його в лісі, прикривши гіллям, і поспішив в медчастину. Нарешті, дібравшись до місця, побачив жахливу картину: вирувало полум'я, вітер перекочував по галявині закривавлені бинти...Я запізнився... Схилившись біля дуба, сиділа Оля, її важко поранили. На закривавленій траві лежали рожеві тюльпани, які я зранку їй подарував. Я підбіг до неї, з її уст злетіло: „Андрію ...".З її щік зник рум'янець, зблідли червоні, мов вишні губи, веселий відблиск очей погас. Вона померла. Я гірко заплакав, адже Оля — моя молодша сестра. А я не виконав останнє прохання матері, не вберіг її...
    Смеркало... Я біг до лісу. На моєму чолі маленькими краплинами виступав холодний піт, по щоках текли сльози. Я падав, піднімався і біг далі. Приходжу — Остап, мій вірний товариш, мертвий також. Мені стало ще гірше. Сутінками я доніс його тіло до Ольгиного, положив поряд. Важко було повірити, що втратив двох найдорожчих людей, що не побачу радісних очей Олі, не почую оптимістичних жартів Остапа. На душі стало важко, моє серце розривалось...
Ось така історія пов'язана з букетом тюльпанів. Чому дідусь ніколи про це не розповідав? Мабуть, згадувати про це було боляче. А, може чекав, поки ми подорослішаємо, щоб збагнути отой його біль? Мене ця історія зробила старшою. І, напевне, добрішою й уважнішою до людей.

 І.Сторожук, учениця 9 класу