Безсмертний подвиг українського народу

     Минають роки, відлітають у вічність... Більше півстоліття минуло з тієї тривожної ночі, коли замовкли останні постріли гармат, прийшов мир, настала тиша, за яку заплачено ціною життя мільйонів людей. Все далі відходять грізні роки Великої Вітчизняної війни. Але не згасає пам'ять про тих, хто приніс на алтар Великої Перемоги своє життя.

Не спиться ще вдовам,
Бо туга лишилась,
Для них ще й сьогодні
Війна не скінчилась.
Серця в них назавжди
Тривогою скуті.
Ніхто не забутий,

Ніщо не забуте!

      Для кожної людини цей день є хвилюючим, з присмаком сліз. Він болем відгукується в серці, бо немає, мабуть, жодної української сім'ї, якої не торкнулась би війна, хто б не втратив у тому пеклі близьку людину.
     І, коли в сонячний день 9 Травня дивишся, як вітер тихо гойдає крони дерев, як весело галасують діти, мимоволі згадуються рядки із вірша Максима Рильського:

Поглянь в вікно! Твоя це перемога,
Це дружби й братства пам'ятник живий.
Цей лан, цей сад, цей порив твій і мій,

    Це в безміри прокладена дорога! Але ж який жорстокий і кривавий шлях треба було пройти нашим воїнам задля того, щоб День Перемоги настав. В ім'я миру та щастя Батьківщини вони готові були йти на смерть, бо їхня свідомість ні за яких обставин не могла прийняти думку, що рідна земля буде уярмлена фашистами.
     Війна увірвалася в серце нашого народу, як осколок. Затьмарила сонячне небо димом пожеж, стала болем нестерпним від чорних похоронок, що тисячами приходили щодня.
Скільки крові пролито! Скільки сліз виплакано!
     Пригадую, коли я ще була маленькою, прадідусь розповідав нам про ті страшні роки війни. Його мати відправила на фронт своїх трьох синів: Луку, Микиту та Івана. Вона виплакала свої очі, виглядаючи їх. Все чекала, чекала своїх орликів. Проте двох все-таки не дочекалась. Могилу молодшого Івана не довелось розшукати. Микиту мій прадідусь Лука виніс на руках мертвого з поля бою. Там, на Львівщині, він і похований. А дідусь в тому бою був важкопоранений. Німці чоботами підкидали його, безсвідомого, закривавленого. Вони вирішили, що боєць мертвий і не вистрелили у нього, як у багатьох інших поранених радянських солдат. Доля подарувала йому життя. Лебідкою полетіла моя прабабуся Зіна до свого коханого у Львівський військовий шпиталь. Доглядала, виходжувала, вселяла віру у життя заради їхніх дітей. Дідусь вижив, а той злощасний осколок назавжди залишився у його тілі, як страшна згадка про ті часи.
Кожен: і сива згорьована вдова, і молоде подружжя з квітами у руках, і посивілий ветеран, і школяр, приходячи до обеліска Слави, на якому викарбувані прізвища односельчан, схиляє голову перед героями, які віддали своє життя за наше світле майбутнє.
А як боляче ранять повідомлення про те, що деякі нелюди здатні осквернити святині - пам'ятники, могили загиблих. Невже ці істоти не здатні мислити? Невже не розуміють, що заради мирного неба над нами їхні діди і прадіди проливали кров?
Ми повинні пам'ятати і ніколи не забувати тих, хто врятував нас, нашу сім'ю, Вітчизну, наші духовні цінності, нашу історію від знищення.
     Ми б не народилися на світ, а якби і народилися, то животіли б рабами, якби мільйони героїв не захистили грудьми нашу Батьківщину.
Усіх, хто кував перемогу й загинув

За тебе, за мене, за всю.Батьківщину,
Хто фронтом звитяги йшов поруч з тобою,
Боровся з фашизмом і гинув у бою,
Хто месником смілим тоді партизанив
І ворога нищив героєм незнаним.
Згадай їх усіх, замордованих,вбитих,
І гідно живи їх життям недожитим.

Л.Сороката, учениця 9 класу