Україна… Благословенний край, де тихі зорі й ясні води, де рута-м’ята й хрещатий барвінок, вишневі сади й солов’їний спів, свята земля пращурів наших і моя батьківщина.
Україна…Згубився в сивих туманах той день, коли мій далекий прапрадід вимовив вперше це слово і назвав так землю, що лежить в центрі сучасної Європи. На карті світу її відшукати нескладно. Ця древня земля лежить «проти сонця, головою до Чумацького Возу, ногами до синього моря», як співали в старовину кобзарі та лірники, і живе на цій землі талановитий і стійкий народ із прекрасною самобутньою душею й особливим характером, у якому степова волелюбність і непокірливість поєдналися з європейською поміркованістю.
Якими вони були, мої давні предки? Що залишили у спадок?
Гордими і чесними,− пригадую знамените «Іду на ви!» Святослава,− мужніми і стійкими, щирими і гостинними, але ніколи – скореними.
«Браття і дружино! Лучче ж би потятим бути аніж полоненим бути»,− доноситься до нас крізь млу віків голос князя Ігоря. Для нього і його дружини, що готова голову «покласти за землю Руську», захист Вітчизни − святий обов’язок.
Славні у віках безсмертні воїни, всі, хто сміливо йшов у бій, відстоюючи право на життя, свободу, незалежність.
Геніальне «Слово…» − пересторога від помилок і гірких розчарувань, заклик до єдності у скрутні для Батьківщини часи. Бо ще гірші, страшніші, ніж набіги чужоземців, власні чвари і розбрат, бо ж знала Україна і добу Руїни.
«О люди, люди, Божа подобизна, до чого ви цю землю довели!» (Ліна Костенко, роман «Маруся Чурай»).
Наставала «велика руїна» і з вини завойовників ХІХ, ХХ століття, коли винищувався наш народ, коли заборонялась рідна мова, коли була позбавлена волі наша інтелігенція, коли сини поверталися на рідну землю під сумне Павличкове: «Несіть мене, лелеченьки, мертвого додому».
Здавалося б, нарешті ми отримали те, заради чого сотні років відчайдушно боролися і гинули мільйони наших предків. А проте, отримавши таку бажану свободу, ми просто не знаємо, що з нею робити. У часи , коли вже жодна з країн світу не може нам диктувати свої правила, Україна розривається між трьома полюсами: прагне приєднатися до Європейської спільноти, подружитися з Америкою і не зіпсувати стосунки з Росією. Тоді, коли нарешті українська мова, не скута заборонами, може повноцінно розвиватися, українці прагнуть другої державної мови. У період, коли національна економіка спромоглася вийти на світовий рівень, урядовці виступають проти вступу України до Світової організації торгівлі…Усе розпочиналось із словесних баталій, бійок у сесійних залах, на вулицях і майданах, а згодом перейшло у бойові дії в столиці й інших містах і…у війну на Донбасі.
Війна…Страшне слово, скільки в ньому ненависті, злості, крові, сліз, розбитих сердець, скалічених доль, смертей, болю, і водночас це відвага, мужність, героїзм, подвиг! Здавалось, то лиш слово – розповідь із книги, історія із кінофільму, давно почуте від дідів… То було десь далеко, не зі мною і не з моєю сім’єю. І в страшному сні уявити не могла, що доведеться так близько відчути її. Вона увірвалась у наш дім разом із телефонним дзвінком.
− У мене для тебе є новина. Я − на сході. Ти поки мамі не кажи.
Спершу заціпеніла. В голові пронеслося безліч думок, які за мить лавиною питань полились у слухавку. Тоді настав відчай, потім – бажання відвернути біду, врятувати, вирвати з прірви, яка називається війною. Але спокійний, стриманий і розважливий голос брата навіть не залишав сумнівів – він виконає свій обов’язок до кінця.
− Ми б'ємося за те, чому нема ціни у всьому світі,− за Вкраїну, за єдиний народ!
Зв'язок обірвався… Залишилась тривожна тиша і слова: Вкраїна, мати. Вони такі близькі. Між ними хіба що може вміститися сльоза.
Важко зараз усім. Чи не кожне село проводжає та зустрічає своїх героїв з величезною надією на перемогу, а ще з молитвою про збереження життя.
Сьогодні ми боремось не за те, щоб стати Європою, а за те, щоб залишитись Україною. Ми боремось і будемо боротися до останнього за нашу землю, за наше небо, за нашу мову, за нашу душу, за наше майбутнє, бо цінуємо волю – скарб, з якого виростаємо, яким живемо і завдяки якому маємо велике право і гордість зватися народом українським. «Ми є. Були. І будем ми! Й Вітчизна наша з нами!».
Україна…Згубився в сивих туманах той день, коли мій далекий прапрадід вимовив вперше це слово і назвав так землю, що лежить в центрі сучасної Європи. На карті світу її відшукати нескладно. Ця древня земля лежить «проти сонця, головою до Чумацького Возу, ногами до синього моря», як співали в старовину кобзарі та лірники, і живе на цій землі талановитий і стійкий народ із прекрасною самобутньою душею й особливим характером, у якому степова волелюбність і непокірливість поєдналися з європейською поміркованістю.
Якими вони були, мої давні предки? Що залишили у спадок?
Гордими і чесними,− пригадую знамените «Іду на ви!» Святослава,− мужніми і стійкими, щирими і гостинними, але ніколи – скореними.
«Браття і дружино! Лучче ж би потятим бути аніж полоненим бути»,− доноситься до нас крізь млу віків голос князя Ігоря. Для нього і його дружини, що готова голову «покласти за землю Руську», захист Вітчизни − святий обов’язок.
Славні у віках безсмертні воїни, всі, хто сміливо йшов у бій, відстоюючи право на життя, свободу, незалежність.
Геніальне «Слово…» − пересторога від помилок і гірких розчарувань, заклик до єдності у скрутні для Батьківщини часи. Бо ще гірші, страшніші, ніж набіги чужоземців, власні чвари і розбрат, бо ж знала Україна і добу Руїни.
«О люди, люди, Божа подобизна, до чого ви цю землю довели!» (Ліна Костенко, роман «Маруся Чурай»).
Наставала «велика руїна» і з вини завойовників ХІХ, ХХ століття, коли винищувався наш народ, коли заборонялась рідна мова, коли була позбавлена волі наша інтелігенція, коли сини поверталися на рідну землю під сумне Павличкове: «Несіть мене, лелеченьки, мертвого додому».
Здавалося б, нарешті ми отримали те, заради чого сотні років відчайдушно боролися і гинули мільйони наших предків. А проте, отримавши таку бажану свободу, ми просто не знаємо, що з нею робити. У часи , коли вже жодна з країн світу не може нам диктувати свої правила, Україна розривається між трьома полюсами: прагне приєднатися до Європейської спільноти, подружитися з Америкою і не зіпсувати стосунки з Росією. Тоді, коли нарешті українська мова, не скута заборонами, може повноцінно розвиватися, українці прагнуть другої державної мови. У період, коли національна економіка спромоглася вийти на світовий рівень, урядовці виступають проти вступу України до Світової організації торгівлі…Усе розпочиналось із словесних баталій, бійок у сесійних залах, на вулицях і майданах, а згодом перейшло у бойові дії в столиці й інших містах і…у війну на Донбасі.
Війна…Страшне слово, скільки в ньому ненависті, злості, крові, сліз, розбитих сердець, скалічених доль, смертей, болю, і водночас це відвага, мужність, героїзм, подвиг! Здавалось, то лиш слово – розповідь із книги, історія із кінофільму, давно почуте від дідів… То було десь далеко, не зі мною і не з моєю сім’єю. І в страшному сні уявити не могла, що доведеться так близько відчути її. Вона увірвалась у наш дім разом із телефонним дзвінком.
− У мене для тебе є новина. Я − на сході. Ти поки мамі не кажи.
Спершу заціпеніла. В голові пронеслося безліч думок, які за мить лавиною питань полились у слухавку. Тоді настав відчай, потім – бажання відвернути біду, врятувати, вирвати з прірви, яка називається війною. Але спокійний, стриманий і розважливий голос брата навіть не залишав сумнівів – він виконає свій обов’язок до кінця.
− Ми б'ємося за те, чому нема ціни у всьому світі,− за Вкраїну, за єдиний народ!
Зв'язок обірвався… Залишилась тривожна тиша і слова: Вкраїна, мати. Вони такі близькі. Між ними хіба що може вміститися сльоза.
Важко зараз усім. Чи не кожне село проводжає та зустрічає своїх героїв з величезною надією на перемогу, а ще з молитвою про збереження життя.
Сьогодні ми боремось не за те, щоб стати Європою, а за те, щоб залишитись Україною. Ми боремось і будемо боротися до останнього за нашу землю, за наше небо, за нашу мову, за нашу душу, за наше майбутнє, бо цінуємо волю – скарб, з якого виростаємо, яким живемо і завдяки якому маємо велике право і гордість зватися народом українським. «Ми є. Були. І будем ми! Й Вітчизна наша з нами!».
В.Парова, учениця 11 класу
Немає коментарів:
Дописати коментар